Сделать стартовой     Добавить в избранное
 

Я не свята, я навіть трохи грішна… Поэзия |

Я не свята, я навіть трохи грішна…

 

 

Ірина

ЖУРАВЕЛЬ

 

 

ВЧОРАШНІЙ ДЕНЬ, МОВ СВІЧКА, ДОГОРАЄ...

 

Вчорашній день, мов свічка, догорає,
Життя невпинно мчить за роком рік...
І лиш душа, що зріє, нагадає,
Як з кожним днем мудрішим став твій вік.
Немає смутку, просто ностальгія,
Це не в душі почавсь сезон дощів,
Осінній вітер роздуми навіяв,
Здригнувся світ від добрих, ніжних слів...
Нехай у дощову, холодну днину
Для кожного знайдеться теплота
І радістю наповняться години,
Для наших душ важлива доброта,
Щоб не черствіти думами своїми,
Байдужістю в розкиданих словах,
Ділись любов'ю з рідними й чужими
Й засяє сонце у твоїх очах.

 

 

НЕ СТАНУ Я ГОЛУБИТИ ПЕЧАЛЬ...

 

Не стану я голубити печаль,
Відкрию двері, хай собі блукає,
Мов ехо, ще доноситься:" Прощай!"-
Тих слів, яких ніяк не забуваю...
В осінніх снах я мрії віднайшла
Й розправила давно забуті крила,
Бо зраненою в храм твій увійшла
І душу поряд сковану - зцілила...
Прокинулась...у натовпі людей,
Серед мелодій зовсім незнайомих
І лиш тепло твоїх п'янких очей
Будило серце в струнах невагомих ...
Закрию двері міцно на замок
Для слів незграбних, смутку і тривоги.
Осінній вітер вже давно замовк...
Встелило листям різні дві дороги...

 

 

НЕ БУДИ МЕНЕ, ОСІННЄ СОНЦЕ...

 

Не буди мене, осіннє сонце,
Не питай чому, я не скажу...
Бо лиш місяць стане охоронцем
Мого сну, нічного міражу.
Не світи, затримайся ще трішки,
Дай напитись ніжністю до дна,
Відродитись з рідної усмішки,
Ніби й знала я усе життя...
Затуманив вечір мою душу,
Ти ж повів в безодню теплих снів,
Я самотність мрією порушу,
Тільки б зберегти її зумів.
Не буди мене! Я так не хочу
Йти холодним осені дощем,
Ти пробач наївність цю дівочу,
Що зігрілась за твоїм плечем.
Вже постукав місяць до світанку,
Ти ж, як тінь, за ним у ніч підеш,
Забери мене, мов полонянку.
Та лиш чемно в двері проведеш...
Дякую тобі, осіннє сонце,
Що збудило від хмільного сну.
Може й з ним ми зовсім незнайомці,
Може й рідні, я ще не збагну...

 

 

ПРИЙДИ ДО МЕНЕ, ЯНГОЛ МІЙ БЕЗКРИЛИЙ...

 

Прийди до мене, янгол мій безкрилий,
Давай мовчати будемо удвох,
Візьми за руку, щоб придати сили,
Коли печаль окутає обох.
Прийди до мене, може поговорим...
Душа озветься на твоє тепло,
Давай цей сум в сльозі солоній втопим,
Щоб відболіло, просто відійшло...
Побудь зі мною, вдвох не так самотньо,
Без масок, фраз і непотрібних слів...
Подай для мене знак серед безодні,
Що не одна я у потоці днів...

 

 

* * *

 

А час в дитинство манить за собою,
Я знов маленька дівчинка в душі,
В обіймах, приголублена тобою...
Босоніж по густому спориші...
У барвах-травах скупане волосся,
Воно так пахне літом і теплом,
Мереживом, що у думках сплелося,
Дівча в життя доросле понесло.
Я пригорнусь тоді, тепер. Зігріюсь...
В обіймах мами воскресаю знов,
У мудрості її живу й надіюсь,
Бо чисту, крізь роки, несу любов.
Вона в мені ще більше проростає,
Бо мамою й мене тепер зовуть
Метелики, що весело кружляють
Й з собою у дитинство поведуть.

 

 

* * *

 

Вечір...Будинки поснули,
Зимно дрімають кімнати,
Мить, що вже стала минулим,
Спить у пелюстках зім'ятих.
Зорі, мов виклик до бою,
З небом не треба журитись
Серцю, що марить тобою, 
Віри лиш треба напитись.
Спогад, як якір причастя, 
Миттю в пелюстках зігрітий,
Спить ще непізнане щастя,
Що ми так прагнем зустріти.
Може, є суть незбагненна, 
Всі її вічно шукають,
Вірна, незрима, священна, 
Мрії твої її знають.
Тихо гойдаються зорі,
Їм всі закони відкриті.
Спогади вічні, як море,
Стануть краплинками миті...

 

 

НАМАЛЮЮ...

 

Світло... Ранок... День вплітає нитку.
Зимно... Сніг лапатий вкрив садок.
Я на склі малюю сніжну квітку,
Квітку, що із маминих казок.
Доторкнулась... Кришталево ніжний
Візерунок сяє на вікні,
Мрій моїх дівочих білосніжний
Час летить, крізь простір, на коні.
Що змінилось? Як тоді в дитинстві,
Так тепер я вірю у дива,
Тільки мрій моїх, отих барвистих,
Вже звучать по-іншому слова...
Не малюю я великих замків,
Грію душу дотиком руки,
Що розбудить ніжно на світанку,
Залікує рани, крізь роки...
Хай зима ще трохи норовлива,
Намалюю радість у очах,
Знай, для тебе буду особлива
Наяву і у казкових снах...

 

 

* * *

 

Не зникай...Побудь зі мною трохи,
В пам'яті моїй воскресни знов,
Хай пройдуть роки, летять епохи,
Та не зміниться твоя любов...
Що в дитинство манить за собою,
Пахне медом, квітами, теплом,
Пам'ятаєш, щиро як з тобою
Говорили пізно за столом...
Вечір... Тиша... Сон колише вітер,
Я думками вже давно не тут,
Розчинюсь в потоці мудрих літер,
Спогади під скронею живуть.
Інколи щемлять тривожно душу
І сльозою зійдуть по щоці,
Я сьогодні спокій свій порушу
Краплею на маминій руці...

 

 

ЗИМНО...

 

Зимно...Сном холодним зігріваюсь,
Пам'яттю, що в грудях десь щемить.
І щоразу мовби прокидаюсь,
Ніби вже й по-іншому болить...
Просто так залишу знак на стежці,
Певно, закреплю орієнтир,
На зимовій срібленій мережці
Шмат життя вже полетів у вир...
В почуттях морозно-свіжий іній
Так лоскоче серце... холодить...
Серед міражів, доріг і ліній
Свого сонця тільки б не згубить.
Зимно... всі думки розвіяв вітер,
Натовп монотонно поспіша.
В заметілі сніжно-білих квітів
Загубилась зранена душа...

 

 

ЗАВОРОЖУ ТЕБЕ...

 

Заворожу холодними снігами
І відігрію дотиком руки,
З'явлюсь світанком з темними ночами 
І загублю в тобі свої думки...
Заворожу весняними піснями
І мавкою прийду у твої сни.
Так пристрасно, шалено до нестями,
Душа моя торкнеться таїни.
Заворожу я поглядом чекання,
Крізь вічність нам дана солодка мить.
Ця заметіль порушить тінь мовчання,
Твій погляд зводить з розуму, п'янить...
Заговорив... Незнаними словами...
Читаю я себе в твоїх очах...
Сьогодні день, єднаючись світами,
Вже засинав при зоряних свічах...

 

 

ПИТАЄШ, ЧОМ ЗИМА ТАКА СУВОРА...

 

Питаєш, чом зима така сувора,
Чому мовчить у сніжних барвах ліс...
Чому холодним подихом те Вчора
Тобі Сьогодні іній цей приніс...
Чому буває інколи самотньо
Й сльозами біль у грудях так пече,
Що сказане, втікає незворотньо,
Крізь пальці час секундами тече...
Питаєш, як знайти духовні крила,
Як знов піднятись зраненій душі,
Де сповідь та, що відповідь лишила б...
Без каяття літати прагнем всі...
Питаєш...Тінь окриленого духу,
Помовчати б з молитвою в устах,
У тиші цій ти голос серця слухай, 
Мов спалах світла у твоїх очах...
Буває так, що день чорніший ночі,
До болю стиснеш пальці...Поспіша
Сльоза, що так невчасно скропить очі.
Очиститься від спогадів душа...

 

 

ПЕРЕДЧУТТЯ ВЕСНИ...

 

Зникає запах снігу і морозу,
Циклічно обертається земля.
Весна звучить мурчанням на порозі,
В тумани одягаються поля...
Лунає спів, наповнюється тиша,
Мов чаша, переповнена вином,
Але зими маленька тінь, мов миша,
Бажає все поставити вверх дном.
Тому так ніч ще холодом проймає,
Хоча й тепло сміється із небес,
В передчутті весни уже чекає
Те серце, що кохатиме тебе...

 

 

* * *

 

Я не свята, я навіть трохи грішна,
Я йду світанком з пристрасті ночей,
І п'ю вино із вуст твоїх поспішно,
Лишаючи запал своїх очей...
Торкнись долонь так трепетно, так ніжно,
Так, ніби йшов до мене цілий вік,
Через дощі, тумани білосніжні
Ти все ж знайшов, щоб втримати навік...
Торкнись мене грозою в літню спеку,

Я повінь принесу в своїх руках, 
Так близько буду й буду так далеко...
Постійно у душі твоїй, думках...
Забудь мене...щоб знову пригадати,
І знов, як вперше, поцілуй вуста,
Дозволь тоді весь світ з очей пізнати,
Бо в них я вся: і грішна, і свята...

 

 

ТАНЦЮЮ ПІД ДОЩЕМ...

 

Сьогодні злива...ніч вмиває сонце,
Крізь темінь дня пливуть мої думки.
Іду вперед назустріч незнайомці,
Слідами мрій, мереживом струмки...
Іду вперед - ковтаю запах літа,
Мелодія звучить минулим днем
І тим теплом душа моя зігріта,
Розхристана танцює під дощем.
Закрию очі...слухаю природу,
В ній розчинюсь коротким, ніжним сном.
Тривога дня посипалась у воду
І з нею я злилась терпким вином...
Сьогодні злива... вперше в цьому році...
Думки мої грозою змиті вщент,
Не страшно...у безмежному потоці
Я все ж танцюю боса під дощем...

 

 

* * *

 

Вінок поцілунків вплітаю в закоханий ранок,
Зігрію весняним промінням я душу твою,
А потім розтану, як тане у небі світанок,
Із сонцем лишатиму ніжність і мрію свою...
Крилом із тобою ділюся, зумій полетіти,
Частиночку серця дарую, зумій вберегти,
Я хочу з тобою, коханий, життям цим летіти
І поруч з тобою себе у житті віднайти...
Я мрії губила, в осінніх тенетах блукала,
І віру втрачала, щоб знов полетіти увись,
Краплинками серця любов я у долю вплітала,
Щоб світлом натхнення в тобі спогад мій залишивсь...
Я - ніжність... Весною, тобою закохана жінка,
Я - сильна, коли поруч мрії мої бережеш,
Я - вітер, він любить свободу, я вранішня квітка,
Ти - стежка, якою за руку мене поведеш...

 

________________
© Ірина Журавель

 

 


Ключевые теги: лирика; поэт. цикл
 
Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо зайти на сайт под своим именем.

Другие новости по теме:

  • Осіннє
  • ЗАПАХИ ПАМ’ЯТІ
  • Повернення
  • Ти до мене прийди
  • Не сказано мамі...


  • Информация
    Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.

    • Войти

      Войти при помощи социальных сетей:


    • Вы можете войти при помощи социальных сетей


     

    «    Февраль 2020    »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
     12
    3456789
    10111213141516
    17181920212223
    242526272829 

    Гостиница Луганск, бронирование номеров


    Мегалит


    Лиterra


    Планета Писателей


    золотое руно


    Библиотека им Горького в Луганске


    ОРЛИТА - Объединение Русских ЛИТераторов Америки


    Gostinaya - литературно-философский журнал


    Литературная газета Путник


    Друзья:

    Литературный журнал Фабрика Литературы

    Советуем прочитать:

    25 февраля 2020
    СОNТRА SРЕМ SРЕRО!

    Новости Союза:

         

    Copyright © 1993-2019. Межрегиональный союз писателей и конгресса литераторов Украины. Все права защищены.
    Использование материалов сайта разрешается только с разрешения авторов.