Сделать стартовой     Добавить в избранное
 

І всесвіт увесь – на долоні… Поэзия |

 

І всесвіт увесь – на долоні…

 

 

Михайло ЖАЙВОРОН

 

 

* *

 

Починалося все не з черленої глини і Єви,

Не від райських утіх і садів яблуневих спокус.

Витікали у поті чола цілі ріки життєві

І стелився за край у віки небосині обрус.

 

Починалося все із нужди у насущному хлібі,

Зі звіриних стежин та скривавлених списів і стріл,

Із печерних наскельних малюнків і сонячних німбів,

У яких просиналась душа в надвечірній порі.

 

І виходили люди у люди з камінної тиші,          

І в’язали петрогліфи – вузлик до вузлика дні.

І здавалося їм, що ставали на голову вищі, –

Оживало щось там, під ребром, у німій глибині.

 

На скрижалях віків залишались відбитки баталій

І тривимірний світ нерозгаданих ще дивовидь.

Силуети суєт, наче коди, у гени вростали,

І місилася глина небес для нащадків нових.

 

 

*

 

Розчинились у літі літа, – і гіркі, і солоні, –

Коли «Гірко!» кричали, – солодким те слово було.

Берегами одної ріки розтулялись долоні,

Між якими і сонячне, й зоряне небо текло.

 

Час обточував камінь, вертів у заглибинах долі,

Зупинявся в низинах, зі скель піднімався увись.

Дозрівала пекуча шипшина і спомин магнолій,

І здавалося, буде завжди так, як вперше колись.

 

Ще душею в зеніті, і всесвіт увесь – на долоні.

Ще плисти та й плисти по далекій молочній ріці.

Доливає вогню небосхил у прожилки солоні,

І гострішає спрага дощу у густій осоці.

 

 

*

 

Крок назустріч важкий, коли нáрізно душі.

Під ногами печуть камінці спотикань.

Гонорові серця заповзають у мушлі,

І колишні слова вже не варт мідяка.

 

Між людьми – полюси, різнойменні магніти,

Вся земля – в павутинні глобальних суєт.

Рвуть уже по живому схололі орбіти,

Свій до свóго іде залюбки по своє.

 

Час стирає із плат і картинку, і голос,

Залишає взамін віртуальні світи.

Вся планета тепер – зачароване коло,

Де, куди не піти, – лише гострі кути.

 

Це б спинитись на мить і послухати тишу,

Як небесна блакить з-під каміння струмить!

Крок назустріч важкий, коли нарізно дишуть,

Крок назустріч святий, коли серце щемить.

 

 

*

 

Шахівниця твоя – вже не tábula rasa,

Чорно-білі поля – не рожеві роки.

Королева в душі і душа, як оáза,

Де готові упасти щомить пішаки.

 

Вже ні принц на коні, ані мури і вежі

Не візьмуть у полон твої очі й вуста,

Бо у венах гарячих не кров, а пожежі,

Що любов’ю випалюють цілі міста.

 

Ти сама по собí, наче кішка, розкíшна,

Десь пантера комусь, а комусь янголя.

Стерта нáчисто дошка учнівська торішня,

Час вступати у бій за свого короля.

 

Гра лише почалася. Без жодних поблажок.

Де нема преференцій, а лúшень пастки.

Усміхається світ, рукоплеще продажно,

А позáочі миє твої кісточки.

 

Шахівниця життя – контратаки й атаки.

Що горить, те ніколи не зíйде на тлю.

Всі хотіли б ділити з тобою світанки,

Та вирішуєш ти:

Шах і мат королю!

 

 

*

 

Весна ось-ось проклюнеться у світ

Крізь місяцеву білу шкаралупу.

Ще трохи, іще трішечки, ще мить, –

І гострий дзьобик вигляне бурульки.

 

Туман колише сонні береги,

Сплять жовтороті котики пухнасті.

Потроху сніг видзьобують птахи,

Сліди від лап лишаючи хрестаті.

 

В годиннику поцокує капіж,

Коти всю ніч раз по раз будять півнів.

Зима спокволу цідиться з узвиш,

І місяць, як ніколи, – в ластовинні.

 

 

*

 

Перша крапля дощу – і ні сліду від спеки.

Прихиляється враз до землі висота.

Так чекають з розлук, із мандрівок далеких,

І жагуче цілують у спраглі вуста.

 

Крапелина дощу – лише нота у пісні,

Перший тихий акорд у симфонії злив.

Диригентської палички блискавка блисне –

І озвуться громи у литаврах долин.

 

Аж до сьомого неба полинуть октави

І нап’ються мелодій святих досхочу.

Зашкарубла душа у тих звуках розтане

І впаде у широкі обійми дощу.

 

 

*

 

Рве канони усі повноводна весна

Буйнолистям дерев, снігопадами цвіту.

Розмиває в душі береги аж до дна,           

І несе, мов кульбабу, ту душу по вітру.

 

Що було – відгуло в хуртовинах зими,

Відсніжило давно і спливло за водою.

В круговерті весни на орбітах земних

Називають тебе навдогад неземною.

 

Мо’, й направду десь є паралельні світи,

Де закони свої невідхильні і мода.

Пишуть грішники їх – аж ніяк не святі,

Не питаючи в тих, кому пишуться, згоди.

 

Розриваєш догмати минувших віків,

Розправляєш крильми неземні свої руки.

Рвуть так греблю потоки стрімкої ріки,

Так зелений листок виривається з бруньки.

 

Ти не та вже... А іншим усе невтямки,

Хто ж запалює карих очей горизонти?

Сходить тисячу сонць у зіницях п’янких,

Розливають в серця дику кров амазонки.

 

 

*

 

З вогню – усе. І сонце, і усесвіт.

Тут життєдайний вариться компот.

Згасає час на зоряному плесі

І жар лишає в попелі марнот.

 

Зникає десь, розвіюється вітром

Усе дрібне і що було в ціні.

Та гріє душу сполохами світло

Між головешок вигорілих днів.

 

Роздмухується жевриво щосили,

Між ребер вмить розпалюється хмиз.

Немолоді уже, але красиві

Злітають білим полум’ям увись.

 

В душі світає небо вечорове,

Розорюється овиду межа.

На серці камінь кришиться жертовний,

Де по живому ріжуть без ножа.

 

Цвітуть багаття котиків вербових,

Світи світів народжуються десь.

З вогню – усе, коли вогонь з любові,

Що благодатно сходить із небес.

 

 

*

 

Не лишається жодної білої плями зими,

Синій глобус землі повертає на літо, –

А на мапі зеленій малюємо обрії ми,

Умокаємо пензликом серця у світло.

 

Розвидняються в душах відтінки усі й кольори,

Укорочують ночі благенькі спідниці,

Клеять нігті на нігті дівчата – тигриці пори,

І не ми, а вони уже справжні мисливці.

 

На принадних осоннях відкритих надмір декольте

Ми ховаємо очі – і ніде подітись.

У свої ж потрапляєм пастки, що розставили десь,

 

Рвемо пута, силкуємось птахом злетіти.

Ми приречені всі на одвічне тяжіння сердець,

Бо інакше планета зійшла б із орбіти.

 

 

*

 

Алфавіти птахів галасують з усіх голосних.

І не треба вже слів, де розсипані ноти мелодій.

І скресає небесна ріка на причáлах весни,

Де гніздяться хмаркú у дірявих човнах льодоходів.

 

Відпливають у нéвість і тануть крижинами дні,

Будить вітер крильмú на дерéвах оголені віти.

Вже замовлено сукні для них із зелених тонів,

І уздовж берегів рушники, кольорами розшиті.

 

Іще трохи – і вкотре оцей переміниться світ.

Іще трохи – і сонце щосили наляже на весла,

І загóрне старі алфавіти у білий сувій,

І всіма голосами веснú розщебéчуться плéса.

 

 

*

 

Між нами часу ніби й не було, –

Ні літ, ні зим, ні перевесел долі.

Все той же тембр у голосі «Алло!»,

Мембранний пульс мобілки у долоні.

 

Нікуди ми від себе не втекли,

За видноколи йшли – і все по колу,

Хлібину сонця нарізно пекли

З одного й того самого помолу.

 

Розстанули свічки прожитих днів –

І ти перетворилась на ікону,

Яку в душі щораз боготворив,

Неначе Рафаель свою Мадонну.

 

І раптом ти воскресла із картин,

Що пензлик серця змалював колись ще.

Простий мій телефон став золотим

Від голосу твого посеред тиші.

 

І знову все весною розцвіло,

І цілий світ враз вирвався з неволі.

Між нами часу ніби й не було, –

Ні літ, ні зим, ні перевесел долі.

 

 

*

 

Ми за круглим столом, де немає кутів, –

Їх і так у житті не бракує ніколи, –

І смакуємо спогади перипетій

Із гірчинкою кави і правди гіркої.

 

Розлетілися десь по далеких світах,

Досхочу наліталися в інших широтах.

Нашим ангелам, мабуть, схотілося так,

Щоб в озерця очей задивлялись навпроти.

 

Випиваємо ніч карооку до дна,

Слів замало стає на розпутті світання.

Не втекти нам із кола вчорашнього дня,

Що уже бадилинням густим заростає.

 

Ти і я – інь і ян, з протиріч і мовчань,

Та за круглим столом оминаєм кути ми.

І сміється в тобі жовтороте дівча,

Від якої не знаю я протиотрути.

 

 

*

 

Пошли мені, Боже, цю жінку святу, –

Я буду молитись на неї побожно,

Поставлю паролі в еймел і ютуб,

А сам відречуся всього, що порожнє.

 

Даруй, мені, Боже, найбільше із див,

Яке сотворив з галактичного пилу, –

Оту, що з ребра, із роси і води,

Оту, що льоди у душі розтопила.

 

Віддай її, Боже, тривоги мені,

І потай пролиті у пір’ячко сльози.

Розстануть вони, як роса на вікні, –         

Ця жінка, крім щастя, нічого не просить.

 

Дай мудрості, Боже, не тільки словам,

А й кожному вчинку і кожному кроку.

Дай віри і щирості  всім молитвам,          

По силі хреста і по правді Голгофу.

 

Чумацького шляху косу розплету,

Пір’їною стану у зорянім ложе.

Прости мені, Боже, святу простоту

Й ту жінку з ютубу, на ангела схожу.

 

 

*

 

На мосту, де гніздяться холодні вітри,

Поміж берегом лівим і берегом правим,

Розпростерлись оголені нерви перил,

І замків обереги печуть, наче рани.         

 

Вже донесхочу зведено замків з піску,

І насіяно всмак ефемерного рясту.

Від людської ходи стогне міст на замку,

І тріпоче крильми закайдоване щастя.

 

Роз’їдає залізо іржа суєти,

Сходять рано чи пізно тумани із кручі.

На життєвій ріці між серцями мости

Не замкнеш і у воду не викинеш ключик.

 

 

*

 

Не введи у спокусу… Провини пробач…          

Молитовні слова на вустах розпинаєм.

А самі по життю – то галопом, то вскач. 

Час гривастий збиває росу попід нами.

 

І мчимо навпростець від сердець до сердець,

Десь муруємо щось, десь марнуємо долі.

Яскравішим буває ста ват каганець,

Що спалахує враз мимо нашої волі.

 

…Не введи у спокусу. В літа не введи

Без розвеснених зим і натхненної музи.

У любові немає гріха – не суди.

 

Світ без неї – алюром у світі ілюзій.

Не від Бога принади земні і меди,

Та божественний смак у гріха і спокуси.

 

 

*

 

Давай помовчимо. Без будь-яких образ.

Всьогó не скажеш – слів на те не стачить.

По-різному тече у наших венах час…

Ти плачеш?

 

Розмила береги стрімка ріка в мені,

І дельта серця вся, як на долоні.

В’їдаються у кров еритроцити днів

Солоні.

 

Не прикладеш до ран туман солодких снів.

Мов макіяж, його світанок витре

І напророчить щось найкраще всяких слів.

Повір ти.

 

Змахнеш росу із вій – в душі не защемить.

Тінь намалюєш, золотом розпишеш.

Давай помовчимо. Почуймо, як кричить

Ця тиша.

 

____________________

© Михайло Жайворон

 

 


Ключевые теги: лирика; поэт. цикл
 
Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо зайти на сайт под своим именем.

Другие новости по теме:

  • Коли осінь у золоті вся без оман...
  • Зовсім близько до Бога тут і до безодні…
  • Плекайте мову
  • ВЕСНІНА
  • З циклу "Прощать і любить"


  • Информация
    Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.

    • Войти

      Войти при помощи социальных сетей:


    • Вы можете войти при помощи социальных сетей


     

    «    Июнь 2020    »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
    1234567
    891011121314
    15161718192021
    22232425262728
    2930 

    Гостиница Луганск, бронирование номеров


    Мегалит


    Лиterra


    Планета Писателей


    золотое руно


    Библиотека им Горького в Луганске


    ОРЛИТА - Объединение Русских ЛИТераторов Америки


    Gostinaya - литературно-философский журнал


    Литературная газета Путник


    Друзья:

    Литературный журнал Фабрика Литературы

    Советуем прочитать:

    Новости Союза:

         

    Copyright © 1993-2019. Межрегиональный союз писателей и конгресса литераторов Украины. Все права защищены.
    Использование материалов сайта разрешается только с разрешения авторов.