Зовсім близько до Бога тут і до безодні…

 

Михайло

ЖАЙВОРОН

 

 

* * *

 

Замели листопад снігопади й хуртечі,
Повлягалися білі ведмеді в гіллі.
І були вони, наче зимові предтечі,
Непорочні й святі на їх чорному тлі.

 

Заглядали бентежно в заінені вікна
І вслухались у тіні за льодом зі скла.
Надвечір’я спокволу стуляло повіки,
В горобинових гронах шукало тепла.

 

Осінь білої шуби давно не вдягала,
Бо сама не зняла свої сукні іще.
А зима те пошила ураз без лекала,
Бо давно їй ненáвисні стали кліше.

 

Спантеличила, збила з пуття сніговиця,
Закрутила роман, повела під вінець,
Бо колись їй той місяць осінній наснився,
Що роздав усе золото, ніби чернець.

 

Розпогодиться небо – не стане полуди,
Сніг заранній розтане, в долини стече.
Упаде заметіль іще грудню на груди,
Кригу в серці сніжинками вій обпече.

 

 

* * *

 

Зима прийшла.
Найкраща із новин,
Що вивела з новинного гіпнозу.
Пухнасті лапки білих хуртовин
Лишили слід від кігтиків морозу.

 

Примерз до сонних вікон сивий дим.
Вогню привиддя – шиби проти сонця.
Всі файли стерто.
Вітерець притих.
Я сам на сам із тишею.
Збулося.

 

Прозорий лід небес іще крихкий,
Ламається від кучугур на леза.
Іду по них, мов берегом ріки,
Де у душі не замерзають плеса.

 

 

* * *

 

За горизонтом осені – зима,
І осінь вже сама – за горизонтом.
А серцю на межі між обома
Горіти, я скажу вам, ой не просто!

 

Це все одно, що на семи вітрах
Розігрівати вистуджене небо.
Зотліє все, всьому своя пора,
І листя стане попелом, плацебо.

 

Зате немає фальші у зими, –
Відкрита вся в морозах і відлигах.
Сніги такі тут стелять килими,
Хоч сам берись писати білу книгу.

 

Це все одно, що відкривати світ,
В якому сонце й просині озерця.
Вервечки слів біжать за ними вслід,
Лишають на снігу відбитки серця.

 

02.12.2018

 

 

* * *

 

Перша приморозь ночі торкнулась ріки,
Береги нагострили тонюсінькі леза.
Вибрив ранок на небі сріблясті хмарки,
І всміхнулися просинню осені плеса.

 

Павутинки туману здмухнув вітерець,
Павучком сивий місяць за обрієм щезнув.
Так схотілося в літо втекти навпростець
І пройтися стежками, неначе по лезу!

 

 

* * *

 

Вибухає з-за обрію сонце на сході,
Рве сорочку світанку на білі бинти.
Зовсім близько до Бога тут і до безодні,
Ходять ангели й біси по дну висоти.

 

Землю зранену всю, від Сули і до Сяну,
Забинтовує зболене небо в сніги.
Повесні зазвичай вони живко розстануть,
Та нікуди не зникнуть відсіль вороги.

 

Мерзнуть вікна в огні, кров холоне у жилах,
Ранок гасить свічу воскову в бліндажі.
На межі у затворах і душах пружини,
Світ глобальний увесь на вузенькій межі.

 

На розрив ця земля іздавен до сьогодні,
Догоряють чумацького шляху мости.
Зовсім близько до Бога тут і до безодні,
Ходять ангели й біси по дну висоти.

 

 

* * *

 

Аномальна зима розморозила шлях,
Білі плями снігів розтопила в калюжах.
Аномально у світі побільшало плям,
Від яких усе важче відмитися душам.

 

Ні тепла, ні морозу – по колу нуля
Водить літо прабабине полем озимим.
Гнізда в’є крадькома омела на гіллях,
Відкладаючи яйця у них зозулині.

 

Їх усебіч розносять голодні птахи,
А зелений вампір торжествує, радіє.
Світ потроху стає аномально глухим,
І метуть у незрячих серцях заметілі.

 

Аномальна зима – мимовільний міраж,
Примха пізньої осені безоборонна,
Що бере і знесилених на абордаж,
І запалює сонце в оголених кронах.

 

 

* * *

 

Ти поставила крапку в суєтності днів
І втекла від зими на далекі Гаваї,
Що на мапі, мов крапка маленька над «і» ,
Знаком оклику в душу мені заглядає.

 

У тропічних широтах тобі не пече,
Як за тисячі верст визріває хуртеча,
І пасати пасуть твоє голе плече,
Шаленіють чимдуж із нехитрої втечі.

 

Зводиш замки з піску на чужих берегах,
У підніжжі вулкану живеш на вулкані.
Коливається острів у хвилях розваг,
Міражів і феєрій курортних романів.

 

В острівному Едемі вся єресь твоя,
Феєрверками зорі згоряють в неонах.
Повсякчас спокушає сновиддя змія,
І вологий світанок зітхає спросоння.

 

Під засмагою спраги звабливих грудей
Серце стиха тріпоче крильми над світами.
Перезимувать в літі – то діло святе,
Але з вирію навіть птахи повертають.

 

Закурличуть провістям громів повесні,
Теплі краплі дощу озовуться озоном.
Ти поставила крапку в суєтності днів,
А я літеру виведу з неї і Слово.

 

 

* * *

 

Душевні люди залізають в душу
Потроху, безголосо, крадькома.
Подивишся, то ніби не байдужі,
Й за пазухою каменя нема.

 

Облещують – а ти тому і радий,
Лукавлять – а ти начебто сліпий.
Не просиш – все одно тобі порадять,
Кого, коли і де переступить.

 

Душа відкрита навстіж і нарозхрист,
Заходять всі, кому уже не лінь.
Не вгледиш – хазяюють твої гості,
Й тебе самого вже нема у ній.

 

Болить душа самотня у конфузі,
Потоптана, сплюндрована, німа.
Вмивають руки учорашні друзі,
І ворогів вже начебто нема.

 

Бредеш отак один у велелюдді,
Все починаєш нібито з нуля.
Проте і сам нікого вже не судиш, –
В душі колишеш боже немовля.

 

 

* * *

 

Просинається вітер між літер – поземка мете,
І зі слів розмальовує бурю знічев’я, потроху.
Піднімається вихор – і так починається день,
І відносить за обрій сніжинкою рідну епоху.

 

І протоптують стежку – і в реченнях зречень нема,
І літають на віхолах нами ж означені віхи.
Білу книгу по білому пише холодна зима,
І зшиває ріку у товсту палітурку із криги.

 

Хтось розкриє сторінку заінену, вмерзлу у лід,
І піде по сліду хуртовин із мелодій і звуків,
І почує, про що йому шепче поземкою світ, –
І між ребер народиться серце зеленої бруньки.

 

23.12.2018

 

 

* * *

 

З однóго ми небесного ковша,
Та рвéмо родичання оте в клоччя.
Роздвоєна, розхристана душа
У двох світах вживається воднóчас.

 

В мирý григоріанський календар
Суєтні дні і Слово Боже сіє,
А сходить юліанський на вівтар, –
І нáново рождáється Месія.

 

В одних ще піст пилипів, як пролог,
А в інших – епілог у єзуїтстві.
Святкує люд, радіє – і дай Бог,
Та чи до Бога всі оті молúтви?

 

Свою ж країну краєм на шматки,
На схід і захід ділим українство,
Хоча усе одно, як не крути, –
Ісус Христос чи, врешті, Єзус Хрúстос.

 

Різдвяно-новорічна карусель.
Іде планета óбертом ізнову.
З новóго року починаєм все,
А зі старого – жити по-новóму.

 

З однóго хоч небесного ковша,
Та рвéмо родичання оте в клоччя.
Розхристана для Господа душа
У двох світах вживається воднóчас.

 

25.12.2018

 

____________________

© Михайло Жайворон

 

 

Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.