Сделать стартовой     Добавить в избранное
 

Вінок сонетів Поэзия |
Сама крізь себе – у світи широкі…
Крізь болі, щем і стороздертий крик
Бажання жити, аж отерп язик,
Зніміли руки і притихли кроки…

А серце йде до дня, що в росах зріє
У голоснім кручанні журавлів,
У цвіті завеснілої землі,
Що пробудилась і зі мною мріє.

І доки цвіт землі палає ясно,
Плодами лоно наповняє рясно
Й велике виростає із малого,

Душа моя пробудиться й живе,
На хвилях юності у даль пливе
Торкнутись серцем видива нового…



Торкнутись серцем видива нового,
Набутись, надивитись звіддаля,
Як світ цвіте, як повниться з малого
Землі моєї повінь весняна.

А я у тиші спогадів присяду
І буду чути в шелесті колось,
Як вітер виграє у вітах саду
І як життя ув осінь одяглось.

Я все ще прагну бути молодою…
Отак, мабуть, виброджує вино,
Виброджує і сяє золотою
Зорею у старе моє вікно.

Як жаль, назад не повернути років.
Лишились там і предки, і пророки…



Лишились там і предки, і пророки
На путині одквітлого буття,
За двері хати вийшли юні роки
Й немає їм, немає вороття.

Усе пройшли: брехні і правди кола,
Золу і дим, майбутнього вогні…
Усе повториться, але ніколи
На обрій не зійти моїй весні.

А на стежках твердів і репавсь бітум
І крізь щілини проступала твань,
А я продовжувала світ любити,
Діливши з ним частину сподівань.

Тепер веде від рідного порога
До прагнень асфальтована дорога.



До прагнень – асфальтована дорога,
А до душі – лишилася стерня.
На будні осідає порохня…
Якого ж я чекаю епілогу?

Мої жадання й помисли прозорі,
Але це знати може тільки Бог.
Пекельний поруч світиться острог
І горда висота – небесні зорі.

Любові цвіт… Це сяйво неземне
І в небутті шукатиме мене,
Лише не можу визначити скільки:

Можливо вічно, а можливо мить.
Немов у сні засяє і згорить
Свята ця мить, а я в ній Сонця квітка.



Свята ця мить, а я в ній Сонця квітка.
Як дивний цвіт, як вічна таємниця
Горить мені і дивно промениться
Зоря любові – райдужна лелітка.

Любов свята пов’яже перевеслом
Осінні зливи і вітри шалені,
Зелене листя гордовитих кленів
І цвіт малини в розпашілих веснах.

І зійде ранок чистий, променистий
На квітку Сонця, на усе, що є,
Засвітиться у росах урочистих
Блакить небес, де сонце устає.

Засяє квітка у любові вирі
Пелюстками надії і довіри.



Пелюстками надії і довіри
Засяяла червоно у росі,
А джміль над нею в нетривкому сні
Насіяв теплих спогадів без міри.

А квітка сяє. Сонце по долині
За вітром понеслося навмання,
Сховавши час нестерпного ждання
У віковічній тіні тополиній.

Рожевий цвіт пелюсток вигорає,
Ховає часу надтремкі чуття.
І що йому стриножене життя,
Коли той цвіт мене не помічає?

Я облітаю пелюстками квітки –
На часі швидкоплиннім ставлю мітки.


На часі швидкоплиннім ставлю мітки,
Сховавши ріки у життєві береги;
Та іноді відкрию дверці клітки,
А там – такі неходжені сніги

Стискають тишу боляче до щему,
Аж світ мені померк і тихо згас.
Невже не прийде весняна дощина?
Невже не буде літа поміж нас?

Печаль така глибока і містична
Серед снігів по колу вседотичнім
Торкає подиху, чуттів і віри,

А я гублю пісні свої і вірші,
Мов міти на долині чи узвишші,
То сміхом, то слізьми із риком звіра.


То сміхом, то слізьми із риком звіра
Лишився голос у вінці терновім
На нивах шовковисто-полинових
І в серці, наче пам’ять, чи офіра.

Залишився для тих, хто був зі мною
У тихім слові, в щирій перемові;
Не загубивсь, як зернятко в полові,
І не шукає жалю чи спокою.

А ще світився у палкій любові
До всесвіту, до снігу і до зливи,
До всього, де з тобою ми щасливі.
Не згасни ж у мені повік цей пломінь!

І я живу у полум’ї жадання –
Любов моя пробуджує світання.


Любов моя пробуджує світання
Крізь барв і звуків завеснілий шепіт
І оживає пломінке кохання,
І пробирає душу ніжний трепет.

Побачень перших миті найсвітліші
Прийшли сюди крізь видиво туману,
А він лежав у захмелілій тиші
І слід його в душі поволі танув.

Усе зазнало дивних перетворень,
Тепер живе в мені в німій покорі
Чи в стугонливім леготі з надривом,

А осінь пропливає у зітханні
З літами проминулими в єднанні
У спразі, у цвіту, в промінні зливи.



У спразі, у цвіту, в промінні зливи,
Ув осені я чую стихлий гул,
Що підступив до мене упритул
І кличе до очей твоїх знадливих.

А я ще так погордливо й несміло
Пручаюсь, та усе моє єство
Весняних літ жагу і торжество
У тім пручанні для тебе відкрило.

Ріку бажань ми щастям оповили,
Стояли у знеможених чуттях.
Розлука випливала з небуття
Й вогнем пекучим берег обпалила.

Таке тривке й немеркнуче палання
Дарує мить розлуки і стрічання.



Дарує мить розлуки і стрічання
Поміж сердець невидимий вогонь,
Що спалахнув від дотику долонь
І палахкоче, аж до завмирання.

Він ніби сон у цвіті завеснілім,
Він ніби крик прощальний журавля…
І відпливає із-під ніг земля,
Коли в вогні палаєм сторопілі.

Забулося і добре, і лихе.
Його уже ніщо не сколихне,
І в далеч попливло в якомусь мливі,

Та тільки мука й вічна таїна
І квітка Сонця схилена й сумна
Нагадує, де ми були щасливі.



Нагадує, де ми були щасливі
У споночілому саду стежина.
А ми на ній по зорях ворожили
І всесвіт цілували несміливо.

А ще стара багряна горобина
Отам, над річкою біля загати,
І проліски весняні біля хати,
І джерело, що так співучо било.

Сліпучі дні і маячливі ночі
Дивились пильно в сірі мої очі,
Вели у світ розбурханий квапливо.

Танцюючи життя тривожний танець
І приховавши блідість і рум’янець,
Світами йшла я крізь бурани й зливи.



Світами йшла я крізь бурани й зливи
До мрій, до сподівань і не збагну:
Чому не знала сонячного сну,
Чому ріка життя була бурхлива?

Шляхів стоптала стільки, що й не знаю,
Збиралась вийти лише на один,
А доля безліч кинула стежин…
Я, всі пройшовши – стомлена до краю.

Все поспішала, рвалася затято
Змінити явлень таємничий хід…
Мінилася земля й навколо світ
Мінився сам і все міняв завзято.

Хоча б себе ми зберегти зуміли,
Упевнившись, що світ таки мінливий.



Упевнившись, що світ таки мінливий,
Ми з острахом приймаємо нове.
У ньому тануть відблиски грайливі
І тільки пам’ять, як вода пливе.

Там дзвін лункий розноситься роками
В дивах еволюційних куполів,
Розгойдує шалено між зірками
Весняний дим, що благом напоїв.

А благо так змінилося із виду,
Аж моторошно стало на душі:
Кривава доля йде в диму по сліду,
А ми благословляєм міражі…

І я за ними, не змінивши кроків,
Сама крізь себе у світи широкі…



Сама крізь себе у світи широкі –
Торкнутись серцем видива нового.
Лишились там і предки, і пророки,
До прагнень асфальтована дорога.

Свята ця мить, а я в ній Сонця квітка.
Пелюстками надії і довіри
На часі швидкоплиннім ставлю мітки
То сміхом, а то слізьми з риком звіра.

Любов моя пробуджує світання
У спразі, у цвіту, в промінні зливи,
Дарує мить розлуки і стрічання,
Нагадує, де ми були щасливі.

Світами йшла я крізь бурани й зливи,
Упевнившись, що світ таки мінливий.
18-22.12.2017 р.
 
Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо зайти на сайт под своим именем.

Другие новости по теме:

  • ДІАЛОГ ЧЕРЕЗ РОКИ
  • Осіннє
  • НЕ ПОМІЧАЄМО КРАСУ
  • Повернення
  • СТИХИ УКРАИНСКИХ КЛАССИКОВ


  • Информация
    Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.

    • Войти

      Войти при помощи социальных сетей:


    • Вы можете войти при помощи социальных сетей


     

    «    Январь 2018    »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
    1234567
    891011121314
    15161718192021
    22232425262728
    293031 

    Гостиница Луганск, бронирование номеров


    Планета Писателей


    золотое руно


    Библиотека им Горького в Луганске


    ОРЛИТА - Объединение Русских ЛИТераторов Америки


    Gostinaya - литературно-философский журнал


    Литературная газета Путник


    Друзья:

    Литературный журнал Фабрика Литературы

    Советуем прочитать:

    15 января 2018
    Поэзия

    Новости Союза:

         

    Copyright © 1993-2013. Межрегиональный союз писателей и конгресса литераторов Украины. Все права защищены.
    Использование материалов сайта разрешается только с разрешения авторов.