ДІАЛОГ ЧЕРЕЗ РОКИ

Нина  Трало
ДІАЛОГ ЧЕРЕЗ РОКИ
 (поема)

1
У споришах шовкових стежка вруниться,
чарує нас вишневий хуговій,
над садом хмарка бродить, хмуриться
і сльози проливає із-під вій.

В розмаї травня заховалося село,
весняна прохолода від ріки…
Люблю до забуття, що в серце залягло
й любов оця переживе віки.

У травах росяних прожив щасливу мить,
мить зустрічі, що обпекла, мов жар.
В розлуці серденько і тужить, і болить,
і в млосний бран щоденно поспіша.

Ясніє теплий день чи тиха ніч прийшла,
а серце догорає у вогні
і ми з тобою, люба, човна два весла,
і все життя нам явлене у сні.

Цей сон мені – гаряча радості сльоза
і нескінченний великодній дзвін…
Його відлуння не стиха і не згаса
його проміння чистих кольорів.

Вже й сон – не сон, а ява чиста і свята.
У ній багато світла, різних див,
що палять серце й душу спрагою життя
і живлять квітів повінню завжди.

2

Явилась ти мені така п’янка –
закалатало серденько шалено,
кружляє лист із молодого клена
у нашому весільному танку.

Ти вся була з того ясного сну.
Ти вся світилась променем із щастя.
І я, і ти з весільного причастя
поринули в заквітчану весну.

Мені світились очі, як сонця,
обійми дарували насолоду…
І ось у лоні молодої вроди
заграли два поріднені серця.

Ставали зайвими усі слова,
що ти моя утіха і надія,
а серце б’ється, серце молодіє,
життя нового пагін розвива.

Радію я і сонцю і траві,
стаю багатшим і стаю чистішим,
і тішусь погладом я наймилішим,
яскравим, чистим з-під проміння вій.

3

Відійшла засніжена зима
Із морозом, щедрими святами…
Наче казка, що була й нема,
тільки сонце угорі над нами.

Поспішає молодий ручай
з келиха всю землю напоїти;
вруняться жита і молочай,
і гаї, і трави розмаїті.

Тільки схід вогнями майорить,
розливається вино вогнисте…
Свічка пам’яті щодня горить –
лихо бродить чорне, голосисте.

Квітка затремтіла у росі,
у росі-сльозині захиталась:
постріли, ридання голосні –
це зі мною казка розпрощалась.

Ми жахнулись, бо торкнулась трав
не наточена коса щербата,
у багряних спалахах заграв
хижо наступає брат на брата.

Перевтілився у змія син
і проліз у душі сліпуваті,
у вогні земля і неба синь,
тільки байдуже сусідській «ваті».

Це від їх правічної брехні,
рук загарбницьких і ворожнечі
покотило димом по стерні
і осінній золотій хуртечі.

Мить прощання і туман в очах,
пустка болю в серці скрижанілім,
а в душі мій пломінь не прочах
і веде мене на битву німо.

Ти не плач, кохана, відпусти
боронити землю. З тихим болем
я прошепочу тобі: «Прости…»
і поїду в далеч битим полем.

Йдуть дощі, а серце у вогні –
ти сама душею самотієш;
йдуть дощі уже чотири дні,
ти крізь дощ і світиш, і яснієш.

4

Це не осінь вогні запалила,
розлила кров червону в гаю…
Це журба умива горобину
і печаль удовину свою.

У тумані багряно палають
терикони, будинки, сади…
Шлях і поле вітри пролітають
і до тебе несуть чорний дим.

Чорний дим фронтової дороги…
Чорний біль і прогірклий туман…
Осідають на рідні пороги
чорний попіл, журба і обман.

День минає… А ніч громовито
поливає осколками сад
і лунає прокльоном сповите:
«Ти – не брат! Ти – не брат! Ти – не брат!»

Умивається воля і доля
у крові молодих вояків
і свобода стоїть напівгола
у чеканні щасливих років.

А чекання розстріляно в лоба
на межі. Тільки де та межа?
На одній стороні – спить утроба,
а на іншій – конає душа.

Де ота золота середина,
де розквітнуть і праця й слова,
повним колосом стане зернина
і прихилиться син до чола?..

5

Обстріл із градів… Дерева зрубали немов…
Наче під пилку… Усе повалили й спалили.
Тихе село… В ньому кожним квітчастим двором
димне лахміття вітри знавіснілі котили…

Гавкають пси на чужинців, зі сходу заброд,
згарище в скрежеті танків похмуро димиться…
У побратима крізь кров’ю наповнений рот
стогін зривався й до губ пересохлих тулився.

Я на руках безпорадності тихо згасав
і на смертельний рубіж вже була переправа,
коси спітнілі вогонь гребінцем причесав,
стежка в цю мить під ногами зробилась кривава.

Ми відпливали… Змішалися ночі і дні.
Ти залишилась в тумані, як вишенька біла…
Раптом я весь стрепенувся, немов у вогні –
«Я повернусь! Повернусь! – закричав сторопіло.

Білі сади попливли у туманному сні,
подих мій став такий тихий, якийсь безтілесний.
Десь унизу ще палала земля у вогні,
ми ж підіймались під купол ясний піднебесний.

Руки твої проступили мені із імли,
губи торкнулися ніжної шкіри маляти…
В день отакий тобі янголи сина дали,
тільки дозволили батька у нього забрати.

6

Така глибока ніч настала у душі,
така загусла і затужавіла.
Стежину долі рясно вкрили спориші
і в серці рана геть не відболіла.

Любов горить, палає квіткою в росі,
жалем пробита, зганьблена й розп’ята,
та не зломить її пощербленій косі,
бо є для кого відродитись свято.

Як вірилось мені, що світ увесь на двох,
що сонце світить тільки нам з тобою,
мої страждання-муки знає лише Бог
і вічна туга лине наді мною.

До тебе йшла із сином. Йшла із ним туди,
де думи гріло серце незрадливе,
де душу спогади бентежили завжди,
де із очей не сльози – ціла злива.

Чекала я тебе, але прийшли жалі…
Тебе гукала, аж зірвала голос…
Нема війни. Квітують весни на землі
й без тебе жито наливає колос.

Онуки виросли і квітами цвітуть,
мов сонячні ключі дзвенять щосили.
Мені гукають: « Не лишай нас, ще побудь…
Зустрінь із нами ще й весняну днину.»

А я присіла на краєчку самоти,
де спить на підвіконні втома сива,
щоб стало сил пройти дорогами сльоти
до тебе, любий, крізь осінню зливу…
Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.