ВЕСНА

Костенко Геннадій (Юрій Ош)

м. Суми

 

           Весна

 

Весна іде вже нанівець,

як і мої сиваві роки.

Моя весна мов олівець,

який стругатиму, допоки

зорить в душі моїй неспокій.

Такий короткий олівець,

ось-ось закінчиться назовсім,

бо скоро спишеться увесь.

Отож спливає думка й досі –

чи буде ще у мене осінь?..

 

Горить вечірняя зоря,

а вранці – сонячна заграва.

Буває в кожного своя

весна і осінь золотава.

 

            Спомин

 

На березі старої річки

співали безліччю октав

високі вільхи, зелен-свічки,

і спів той серце лоскотав.

Волосся вітерець куйовдив,

немов на струнах награвав.

Звучала пісня Божа мовби,

і душу спокій огортав.

На мить забув негоди й муки,

в житті що випали мені…

Лунали літа теплі звуки…

аж досі чуються у сні.

 

             Небо

 

Над ніччю – небо неозоре,

мов перевернуті хати,

і сяють зорі бірюзові,

неначе вікна з темноти.

І кожне в душу зазирає,

свою відкриє хоч кому,

а місяць срібним короваєм,

як люстра, дивиться в пітьму.

То очі всесвіту чи Бога,

та це насправді – все одно…

У небо стелеться дорога –

моє розчинене вікно.

 

               Крокуємо…

 

Людина крокує до смерті,

а думає, що до життя.

Мов яблуко – спіє у серпні,

у жовтні іде в небуття…

Щоб яблука нам скуштувати –

хай кисле, терпке, та своє,

давай-но хутчіш крокувати –

зозуля он, чуєш, кує.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Хоч відстані вже малувато,

не чутно в душі солов’я,

люблю я здаля милуватись,

як мила крокує моя.

 

 

 

 

 

 

 

Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.