З книги "ДЕРЕВА, ЯКІ ПЛАЧУТЬ ЗА ЛИСТЯМ"

ЮРІЙ КИРИЧЕНКО, лауреат Міжнародної літературної премії імені Альфреда Нобеля (2015)                                                                                

                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                            

 З книги „ДЕРЕВА, ЯКІ ПЛАЧУТЬ ЗА ЛИСТЯМ“

 

                   * * *

 

…Мої книги вас годували,

А ви їх – у тісні підвали?

Як же сміли ви? Як посміли?

Певне, іншого ніц не вміли…

Мої книги – безправні діти,

Їм, як щастю,  смерті радіти?

Як же сміли ви? Як наважились?

Лезом зради безтямно врізались…

Струни болю пекельну грають,

Рани зради не заживають…

…Як же сміли ви, дивні діточки?

В чорнім полі – пекельні квіточки…

…Ще не всі з квіток осипаються,

А блудниці вже в храмах каються…

Ще не всі з квіток в небуття зійшли,

А бездушні вже свій паслін знайшли…

Залишається розкусити лиш,

Любий Господи, карність зрад наближ…

Хай не буде двом холодно в снігу,

А в мить смертоньки звесели нудьгу…

 

23.09.2015р.

 

 

                           БАЛАДА

                ПОЛАМАНИХ КРИЛ

 

…Прийшла до нас безрадісність життя,

Яка вона? Нужденна, гола, боса…

Колишні цінності лягли в сміття,

І все залежить від розкладів боса…

Культура – занехаяна й чумна,

Література, – що в загривку воша…

Любов? Недоцілована й сумна:

Для багатьох – не по кишені ноша…

В борделях проповідують розтлін,

Наркотики? Звичайні речі в школі…

За юну заокругленість колін

Матуся платтячко купила Олі…

Цих прикладів жебрацтва тіл і душ

Не передати на цупкім папері…

Державний муж? О, він – нікчемний вуж,

Він щось читав про повногубість пері…

Міста, що височіють на Дніпрі,

І, в першу голову, столичний Київ,

Давно взяли в оренду упирі:

Туман безтямств давно їм очі виїв…

Сліпців побільшало… Вони є скрізь:

На вулицях, на ліжниках, в колибі…

А в серці – неочікувана різь,

А безпросвітність? Та – в душевній глибі…

Відповідальність впала до нуля:

Кому й за віщо в нас відповідати,

Коли на покуті гарує тля,

А тлі не прийнято за всіх ридати…

Колишні і сьогоднішні – брати,

У спільних банках їх пекельні бакси…

Нам кажуть: „Досягли ми висоти,

Розбещеність – це нинішні релакси…“

Земля втомилась від пітьми і сліз,

А їй нав’язують злочинства й болі…

Що? Шкіряних побільшало валіз?

В борделі не питають паспорт в Олі?

О, так! Усе це, дійсно, так,

І в цьому ми Європу не зганьбили…

…А що життя? Ціна йому п’ятак,

Ще панщину ми ніц не відробили…

 

25.09.2015р.

 

                   БАЛАДА ПРО ТАЇНСТВА ЗВАБ

 

…В житах перепілка співала про таїнства зваб,

В житах перепілка, хмільна від світанку, співала…

А десь, в іншій точці планети, смутивсь баобаб,

Ця музика смутку невúчерпно в часі тривала…

Я знав: ти – минуща, як все у земній суєті,

Я знав: ти – пропаща, як все, що – із мертвої плоті…

Обоє, до слова сказати, ми в днях не святі, не святі,

Та щось нас у цілісність творчу навіщось взялось пов’язати…

Але – не надовго, але на якісь там роки,

І ось ми виходимо з них, як з лагуни…

Ступаєм босоніж на чисті чиїсь нагідки,

Окремі із них потрапляють в баладні лакуни…

Вони – заповідні, на це у нас ради нема,

Вони – заповітні, на це у нас – жодної ради…

…Коли ще їх болі звінчає холодна зима,

Коли ще їх душі заплачуть під лезами зради?..

 

04.08.2015р.

 

                      БАЛАДА

ЗРАДЖЕНОЇ ДОБРОЧИННОСТІ

 

…Є така диявольська робота –

Зраджувати рідних і близьких…

Нею творчо зайнята сволота

На кварталах розпачу міських…

Ось і ти до неї вже причетна,

Ось і ти – в її гнилім дуплі…

…Стверджуєш: душа була нешпетна,

Що тепер безчесних днів жалі?

Я тебе хотів би розуміти,

Більше того – міг допомогти…

Але Бог на тóбі ставив міти,

З криг яких босóніж не зійти…

Ти – в системі… Чорний сонях з ночі

На лампаду кида свою тінь…

…Якщо навіть глянуть очі в очі,

Що віднайдеш окрім миготінь?

Кров твоя холодна, як у риби,

Недарма ж псевдó твоє – Форель…

…У житті і не такі є триби,

Й не така писалась акварель…

Що така диявольська робота

Принесла твоїй самотинí?

В дельті вуст захована скорбота,

Більш як всім байдужа, а мені?..

…Нині, кажуть, біле твоє тіло

Звільнене від налипів луски…

Скільки раз по колу воно мліло

За круті баксóві тормозки?..

…Все у тебе зовні – як належить,

Все у тебе, стверджуєш, о’кей…

В вендиспансері лікуєш нежить,

За дверима – з ліверу лакей…

Майже зовсім вигоїлись ранки:

Медицина – майже що свята…

Все під пильним наглядом охранки –

Губи, душі, серце і вуста…

…Є така диявольська робота –

Зраджувати рідних і близьких…

…Скімлить в тінях падаль чорнорота,

Пил спада на стежах завузьких…

 

01.08.2015р.

 

 

                                  БАЛАДА

                               ПРО РІЧКУ,

           ЯКА ВТІКАЛА ВІД САМОЇ СЕБЕ

 

…Річка, вийшовши з спеки, помандрувала далі,

Човни її не догнали – лишились на мілині…

А листя в липі дзвеніло, наче старі медалі,

Нагадуючи всім сущим про відболілі дні…

Річка, вийшовши з спеки, минула яри і села,

Оком своїм більмавим надибала хутори…

І хоч звалась в степу цім через характер Весела,

Птахи вийшли над нею з її таємної гри…

Що було в них на думці? Ніхто нам цього не скаже:

Ні калина, ні мальви, ні вільха, ні – очерет…

Ні навіть ти, мій чубатий і конопатий враже,

А що вже казать про вірші артистки Т. Нещерет?

Річка, вийшовши з спеки, нікого не помічала:

Текла собі дні і ночі не знати навіть куди…

Байдуже дивилась в неї і ця кобиличка чала,

Відмовившись з неї спити хоча б в дві губи води…

Джмелі за нею не гнались: за що її не любили?

Лелеки були байдужі до срібла її краси…

За що її так заклично й притишено так ганьбили?

Про це не знали напевно ні лиси, ані – хорти…

Я мав би хоч здогадатись, та де вже було? На споді

Щось діялось незбагненне в душі моїй у ті дні…

…І серце на мить завмерло, – наче курок на зводі,

І крякви заголосили сполохано в туманí…

 

08.08.2015р.

 

             ТУЖБА ЗА АБРИКОСАМИ

 

                  Балада про втому вуст

 

…Цього літа абрикоси не вродили,

Не вродили цього літа абрикоси…

…З блокпостів додому їдуть командири:

Цілувати-любувати личка й коси…

А мені до тебе їхати не треба,

А мені до тебе стежка через трави…

Птахи дивляться на двох нас з виру неба,

Не завадять їм ні хмари, ні заграви…

Ми такóж до птахів, люба, милостиві,

Ми такóж до птахів, славна, дуже ґречні…

А вони такі вельможні ще й красиві,

Що розмови про них всує недоречні…

Я – не надто про цих птахів, я – про роси,

Що любистки окропили і – їх межі…

…Капітан і два майори абрикоси

Наминають, мов за хвильку до пожежі…

А вони ж бо цього літа не вродили,

На базарі за них правлять грубі гроші…

Ми з тобою абрикоси ці садили,

Щоб росли на смаки й присмаки хороші…

…Цього літа в нас весілля не збулося,

Цього літа я – до Риму, ти – до Криму…

Кажуть люди, що до цього в нас велося:

Втому вуст в баладі видно і без гриму…

…Жухнуть трави, по яких ми вдвох ходили,

Жухнуть трави, де ми розпач цілували…

Босі ноги в чистих росах натрудили,

Цього літа абрикоси? Ми й не знали…

…Ще – не вересень… Ще – серпень палить губи,

Ще – не вересень… Ще – серпень з кавунами…

…А сусід Володька цідить через зуби,

Що вродили гарбузи вже поміж нами…

…Цього літа з абрикосами сутужить,

Як відверто, то – геть чисто не вродили…

…А майор на кошик в бабці око мружить:

Дуже люблять абрикоси командири…

 

07.08.2015р.

 

          ЯБЛУКА ДЛЯ КОХАНОЇ

 

…Ці яблука червоні, мов сонця –

І формою, і змістом, і – природою…

Такі, мов щойно вийшли з-під вінця,

Як не пишатись, Галю, тут їх вродою?

Ці яблука червоні… Їхній жар

Наводить на таєменні розмови…

Вони – пожежа вуст, вони – пожар,

Високочолість неземної змови…

Їх визбирай у пелену й – неси

В холодні роси, на лункі базари…

У них не вмовкла музика краси,

Яку смакують скіфи і хозари…

Ця музика – для вуст вечірня гра,

Ця музика – ранкова насолода,

Яка й у сніговицю не вмира,

Бо що то, вистояна в ніч, порода?!

Ці яблука червоні, аж болить,

Ці яблука посередині літа…

Я міг би ними й душу підпалить,

Якби не знав: вони – прозріння міта…

Несу їх під твоє гінке вікно,

Аби і в ніч ти ними чарувалась…

Вони – вінець природи, зваб кіно,

Що крізь суєтність свіжістю озвалось…

Бери їх в руки і тули до губ,

Бери їх в руки і цілуй це диво…

Я, як і ти, в житті єдинолюб:

Постався до них праведно й правдиво…

Ці яблука вночі не лиш плоди,

Вони – мов, Богом послані, ікони…

При росах лик на них свій підведи,

І увійди в них, як в меди й закони…

Їх і в снігах молитв не відридать,

Їх і в заметах слів не осквернити…

…Спішу тобі їх з рук до рук подать,

І хто мене посміє зупинити?..

 

15.07.2015р.

 

 

 

 

 

Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.