Вспоминая Олега Орленко

Вспоминая Олега Орленко, поэта, бывшего  члена Луганской  областной  организации  Национального  союза писателей   Украины…

 

                                                  26.06.1945 – 25.05.2008 

    Перебирая  свои  книги, «наткнулся»  на два литературно-художественных издания члена НСПУ, луганчанина Олега Орленко: «Шляхом Голгофи»(2005) и ««Вітровіння»(2006), язык – украинский.

 

             

  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 А в 1990 году на русском языке Олег Орленко издал книгу «Цветочные поляны», Стихи, художник А.В.Григоращук, Луганск, облуправление по печати, 58 стр., ил.; 14 см.; ISBN 5-7707-0123-4 :1 р.

 Издано на средства автора. Содержание: Циклы: На заре, на зорьке; Разноцветье-разнотравье: Пер. с укр. Вошла в фонд Российской Государственной библиотеки.

 

  Итак, обзор сборника стихов Олега Орленко «ВІТРОВІННЯ», Поезії

Луганськ, 2006

 

 

Мова рідна, слово рідне, 

хто вас забуває,

той  у грудях  не  серденько,

тільки  камінь  має…

Т.Г. Шевченко

   Таково вступление к книге «Вітровіння» Олега Орленко, члена Национального союза писателей Украины, изданной им в 2006-м году тиражом 100 экземпляров. 

   Небольшого формата книга вмещает 181 стихотворение (сто восемьдесят одно), посвящённых чистоте человеческой души, морали, природе, обеспокоенности за будущее народа и Украины.

  «Олег Орленко народився в 1945 році в місті Харкові. Навчався в середній загальній школі і в медичному училищі м.Харкова. Працював на заводі «Серп і молот» слюсарем-ремонтником, на турбінному заводі також.  Займався спортом, мав великі досягнення і мріяв досягти ще більшого, але доля покликала до світу поезії, почав писати вірші.

  Має двадцять збірок віршів, член Національної спілки України з 1997 року».  

 

У майбуть

Є влада, є народ, є Україна!

І є шляхи Вкраїни у майбуть:

Скрізь горе, сльози, розпач і руїни,

І ти про це, мій друже не забудь.

І прославляй у віршах свою долю, 

Бо став ти свідком величних подій;

Здобув в борні і Україні волю,

І присягнув на вірність серцем їй.

І йдеш з її ти поруч прапорами, 

Співаєш життєрадісні пісні.

І всі борці за волю, разом з нами,

Такі в чуттях прозорі і ясні!  

 

Манія величі

Манія величі,

Манія величі, -

Знають хворобу

Таку лікарі.

Знаємо й ми, 

Що потрібно

Тій величі – 

В вічність потрібні

Їй поводирі.

Ось і кричить

Вона те

Що найвища

Що найяскравіша

В цьому житті

І нелюдською

Вже заздрістю свище,

Якщо хтось досягне

Зірок у бутті.

Манія величі

Манія величі.

 

       Поряд з нею

Не старіє душа, молодіє,

Бо кохання в ній квітом буя.

І несе в мою душу надію,

Що щасливим все ж буду і я. 

 

Пригорну до грудей мою любу,

Розцілую жаданно в уста,

І жагою наповняться груди,

І відчують всю святість Христа.

 

Сьогодення

 

Таке життя – 

Не є життя.

Воно є порожнечею.

Самого аду відкриття,

Й від світла правди

Втечею.

 

       Чотири тополі

 

Чотири тополі стоять при дорозі,

Чатуючи вічність і долю свою.

Як їм врятувати себе від морозів,

Від гроз, суховіїв, що роси зіп*ють?

І знову буяти – для рідного краю

Це щастя: щомиті рости і цвісти.

І кращої долі у світі – не знають…

Йдемо до тополь. Усміхаєшся ти.

 

         ***

Штормить епоха -
 Скелі ідеалів

Руїнницька стихія розбива…

Яке ж привілля це для канібалів,

Яке ж бо це роздолля для стерва!

Сумлінням не обтяжені нітрохи,

Вони жеруть і мертве, і живе…

В «бермудському трикутнику» епохи

Примарне судно смертників пливе;

Під прапором піратським,

При штурвалі

Регочеться новітній сатана.

…Штормить епоха.

Що ж то буде далі?

Ніхто не зна…

Ніхто не зна…

Ніхто не зна…

 

               Голос Бога

 У розколотім небі галузиться грім

Нестерпного відчаю Бога:

«Чому я Всевишним зовусь над усім,

Нічого не маючи з того?!

Бо що в мене є, крім сліпих прихожан,

Що місять до церкви дорогу,

І сльози людські,

Що по лезу ножа

Стікають – і більше нічого…

І все ж я з любов* іду до людей,

З недолі їх кличу на волю…»

Розбурханий вітер із божих грудей – 

Зітханням – пронісся по полю.

 

              ***

Є царство тіней, царство небуття,

Де чорна магія володарює,

Злочинець там злочинцями гендлює

І програє, таке буває, всує,

Коли земне змарноване життя,

Холодним оком Місяць нагляда.

Холодна тиша у кутках холодних.

(Лиш тінь – по тінях – вийти щоб

                                      з безодні,

А інші, як вовки, скавчать, голодні….)

Їм грім пробив й лишалася біда.

 

             ***

Свіжий горбик землі. Білий мармур.

Вічна жінка у чорній покорі.

І хустина в руках, наче марність;

Замала у великому горі.

Не душа вже – розвогнена мука…

Кого любимо – завжди втрачаєм.

Лиш стискаєм, заламуєм руки,

Різко мармур, біліє одчаєм.

 

      Поетична мета

 Глузливо небо дивиться у душу

І поглинає все, що в ній живе,

Я ще мужнішим стать від цього мушу,

Ця думка над світами вже пливе.

І підіймається до сонця і відважно

Долоні простягає до мети.

За цим земляни стежать всі уважно,

Бо хочуть, як і я, до зір дійти.

 

            ***

Де ж подівалися поети,

Що йшли стежинами дібров,

Щоб віршами серця зігріти

І в бій за них вступити знов?

Нема? Чи, може, причаїлись,

Ждуть часу кращого в житті,

Щоб свіжої снаги напитись

І на Голгофу з цим піти?!

 

              Поет

1

Який в житті, такий – у віршах,

Палкий, відвертий і сумний,

З турботами душі про інших

У час жорстокий і скрутний,

Бо тягнеться душа до Бога,

Не відвернувшись від людей….

Тяжка поетова дорога,

Якщо він справжній Прометей.

2

У кожного поета є родина,

І місто, і прабатьківське село,

А також і кохана Катерина,

І мрії про кохання, що було.

І тягнеться душа тоді до раю,

До любощів солодких і п*янких…

І не цураються пісень своїх сумних.

 

            ***         

Де ж подівалися поети,

Що йшли стежинами дібров,

Щоб віршами серця зігрити

І в бій за них вступити знов?

Нема? Чи, може, причаїлись,

Ждуть часу кращого в житті,

Щоб свіжої снаги напитись

І га Голгофу з тим піти?!

 

    Два погляди

Два погляди у мене

На життя:

Один з глибин правічного

Коріння,

Другий із сьогодення,

Із буття

Народної душі, ії кипіння.

 

             ***

Поєзія відринула – лишилася проза, -

Печаль осіння і гірка метаморфоза.

Дощі, дощі…і  сіро і нетривко,

А ще – холодні, виючі вітри.

Що роздивлятися і пробувать на смак,

Та ж винен я, і винна ти сама.

Позаду – осінь, мертве все – хрести….
 І на устах одно лише: «Прости»….

 

           ***

В епоху лицедійства,

Блюзнірства і вітійства

З відкритою душею

В країні важко жить.

Але живе людина

В душі ії надія.

Що і таку халепу

Їй треба пережить.

 

          ***

Нехай сьогодні болем рве

І серце моє й душу,

Але надія ця живе,

Що все стерпіти мушу.

Щоби піднятись догори

І привітатись з сонцем,

Віддать країні всі борги

І буть їй оборонцем.

 

          ***

Великі люди зовсім не вмирають,

Вони живуть у травах запашних.

І на красу нащадків надихають

Усяких: і великих і малих…

 

І творять яскравий, наче сонце,

У мріях у запально золотих, -

І п*єм снагу ми почуттів до донець,

Як на взірець рівняємось на них.

 

 

Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.